Кілька днів поспіль над містом ішли дощі,
свистіли вітри, на вулицях — ні душі,
третій день поспіль старий моряк
чинив сусідам радіоприймачі,
і робив це просто з нудьги, за так.
Третій день поспіль із вікон тюрми
долинали крики, постріли, голоси,
кров застигала в жилах від тих подій
і на головах більшало сивини,
коли в церкві правили службу за упокій.
Вже дванадцять годин місцевий бунтар
висів на центральній площі, як цар,
звістку про смерть несли сурмачі,
а труп пильнувати зостався жандарм,
з кинджалом в кишені й гвинтівкою на плечі.
І скрізь по хатах палили світла,
водою з оцтом мили убиті тіла,
ножем вичищали землю із підошов,
над містом зліталося вороння,
глушачи карканням спів молитов.
І тоді у море й зайшла ота,
що носила дитину від бунтаря.
Хотіла віддатися смерті і тьмі.
Тужно із лісу кричала сова.
Жінка зникала в холодній воді.
Її тіло під ранок на берег виніс прибій,
усіма кольорами блищало намисто на ній,
обличчя було щасливим, немов у воді
вона змила страждання з-під своїх вій,
і коханий уже чекає на неї в землі.
На могилі їхній — хризантеми й свічки,
а ці двоє таки досягнули мети,
і всупереч всьому світу лежать разом,
втомлені, як після ночі палкої жаги.
І сниться їм добрий, прекрасний сон.
